Одна з найнадокучливіших проблем, яких цілий вир у моїй голові останнім часом, — то іноземні мови. Як і багато років тому, мені це завжди було цікаво і страшенно кортіло розуміти, що кажуть інші люди.
Отже, останніми місяцями мої думки займають польська та турецька мови (вивчити словацьку, котра мені також дуже до вподоби, я спроби полишив, бо не міг знайти зрозумілого підручника з досконалими поясненнями). Польська для українця bardzo jest łatwa; коли слухаю Radiową Jedynkę, розумію майже все, тож особливих складнощів не відчуваю.
Набагато складніше з турецькою мовою: неіндоєвропейська, зовсім інакші конструкції та будова, проте надзвичайно цікава й гарна. Її я починаю вивчати так само, як свого часу починав вчити польську: перші уроки проходячи по кілька разів. Щиро кажучи, на вивчення цієї мови мене надихнув серіал Маленькі таємниці. Давно вже хотів почати дещо таке, що б оточуючим було взагалі незрозуміло (у лінгвістичному плані, авжеж).
А що ж було до цього? Пам'ятаю, як для мене своєрідними тортурами був български език. Не знаю навіть, чому так сталося, адже мову цю я б красивою не назвав (хоча звісно, для мене слов'янський світ є дуже цікавий та милий серцю). Пам'ятаю, мені болгарська мова снилася, буцімто я нею вільно спілкувався. Але насправді карнало мене те, що я водночас і хотів її вивчити, й не хотів.
Зазвичай, найліпший час, коли моя лінгвістична продуктивність на найвищому рівні, — то північ і подальші години. Таке часто стається у безсоння, тож, аби не втрачати дарма дорогоцінний час, беруся за підручник і починаю самоосвіту.
Немає коментарів:
Дописати коментар