Я — Антон, 25-річний студент, лінгвіст-перекладач. Планую багато досягти, крок за крочком.

Мене можна знайти на Twitter та Instagram.

неділя, 6 липня 2014 р.

Kyiv.

Вчора я повернувся з Києву, куди мене запросила знайома моєї мами. За всі роки, що я їздив в Україну, у столиці бував лише проїздом, то ж нагода була дуже щаслива.

Отже я приїхав в середу ввечері та наступного дня вже почав гуляти містом й відвідувати цікаві місця. В першу чергу пішов на майдан Незалежності.

Атмосферу там просто не передати словами. Більшість площини заставлено наметами. Багато що зруйновано, але й те відновлюють. Можна побачити багато прапорів (наскільки пам'ятаю, жодного російського - і добре!). Загалом, все місто прикрашено прапорами, і йдеться не просто про стяги на адміністративних будівлях, але й про звичайні житлові будинки.

Далі я прогулявся Хрещатиком і потім пішов на вулицю Грушевського. Нічого, що могло б повісти про якісь бої, я там не побачив. Направився парком, який знаходиться поруч, і там було дуже багато автобусів з військовими - ніколи стількох в одному місці не бачив. Одразу ж я згадав про Артема, котрий точно злякався б та почав панікувати через таку кількість солдатів. Багато з них мали маски, що ховали майже усе обличчя. Згодом я прийшов до якоїсь будови (гадаю, то була Верховна Рада) та спостерігав захід, що відбувався коло неї. Близько 2-х сотень солдатів стояли у ряд, жінка співала державний гімн, і нарешті по його виконанню військові закричали: «ПYТIН XYЙЛО!» Оце було файно! Всі усміхнулися, бо знали, що то щира правда... Відчував я себе серед дійсно своїх. Взагалі, з кожною хвилиною українська столиця мені подобалася ще більше й більше.

Я продовжив прогулянку й пішов далі парком, потрапив до Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні. Там дивився документальний фільм, полистав томи з переліком жертв, знайшов навіть Мошурів і близьки до нього села.

Затим я опинився на території Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. На теренах меморіального комплексу знаходиться такий собі музей під відкритим небом: є багато експонатів військової техніки тих років. І, звісно ж, я нарешті зблизька побачив скульптуру Батківщина-Мати. Завжди бачив її лише з потягу, коли приїжджав у Київ з мамою на літніх канікулах в дитинстві.

Наступного дня я розпочав маршрут з Київського національного університету. Який же він гарний! Великий, красивого червоного кольору! Я просто закохався! Закортіло вже піти з мого МГЛУ і подати документи сюди. Шкода, що увійти мені не довелось, бо, напевне, не пустили б. Я обійшов будову і побачив заднє подвір'я: воно, до речі, таке ж, як і цілий Київ - тоне в деревах і лавочки гарні.

А бульвар Тараса Шевченка! Не маю слів, щоб передати який він... Неймовірна краса.

Відвідав також Золоті ворота і музей при них. Потім прийшов до Софії Київської і був здивований тим, що то як раз те місце, де відбулася друга частина інавгурації Петра Порошенка. Дуже красиво (взагалі, це можна повторювати про все, що я бачив у столиці): дійсно слов'янське місто. Москва зовсім інша, вона не має такої атмосфери.

Пройшов я й повз пам'ятника княгині Ользі, й біля Міністерства закордонних справ, де відбувався якийсь мітинг. Подальший мій шлях лежав через фунікулер до набережної Дніпра. Там я прокотився на теплоході і побачив місто з води.

Ввечері теж пройшовся вулицями. Неймовірно гарно й спокійно. Одним словом, я просто вражений. Вже хочу переїхати сюди, подалі від деякої країни.

Немає коментарів:

Дописати коментар